Пасторові на вигляд було років із шістдесят. Його обличчя мало в собі щось від одного з персонажів пензля Рембрандта: живі маленькі очі, оточені зморшками, сивуваті густі брови, білий чуб, два пасма якого вибиваються з-під чорної оксамитної шапки, широке, із залисинами чоло, масивне, майже квадратне підборіддя; потім той глибокий спокій, що виказує якусь незбагненну силу, царська владність, якої надають бургомістрові його багатство та світська влада, глибоке усвідомлення свого ремесла або величезна сила щасливого невігластва. Цей гарний старий, огрядність якого свідчила про його неабияке здоров’я, був у халаті з сирового полотна, прикрашеному облямівками. Він тримав у зубах довгу пінкову люльку й час від часу випускав клуби тютюнового диму, проводжаючи неуважливим поглядом химерні вихорі, а сам, звісно, заглибився в думки автора, чиїм твором захопився. По другий бік грубки, біля дверей, що вели до кухні, в диму, до якого, здавалося, вона вже звикла, невиразно було видно Мінну. На столику перед нею лежало різне шмаття: купа рушників, діряві панчохи, ідо їх вона церувала, а поряд стояла лампа, схожа на ту, ш;о освітлювала білі сторінки книжки, в яку заглибився її батько. Свіже обличчя дівчини, тонкі риси якого випромінювали велику душевну чистоту, гармоніювало зі іцирістю, яку виражали її біле чоло й ясні очі. Вона сиділа на стільці рівно, ледь нахиливши голову до світла, щоб краще бачити, сама не підозрюючи, що виставила напоказ усю красу свого корсажу. Мінна вже перевдяглася в білий бавовняний пеньюар. її пишне волосся прикривав простий перкалевий чепчик, єдиною прикрасою якого був рюш з тієї самої тканини. Хоч Мінна й поринала в якісь свої таємничі міркування, вона безпомилково рахувала нитки на рушнику або петлі на панчосі. Тож дівчина скидалася на найдовершеніший, найправдивіший образ жінки, зайнятої земною працею, погляд її міг би проникнути крізь вікову пітьму, а думка, знедолена й милосердна водночас, тримала її на рівні людини.