— Чари! — скрикнув пастор, висипаючи попіл з люльки на велику тарілку, наповнену піском, що правила йому за плювальницю. — А хіба існують на світі чари?

— Звісно ж, ось ви й зараз цілком свідомо читаєте книжку про «чари» Йогана Віра, тож зможете зрозуміти мене, коли я розповім вам про свої почуття, — вів далі Вільфрід. — Якщо уважно вивчити природу високих діянь людини і її незначних вчинків, то неодмінно доведеться визнати, що не існує ніяких чарів, коли розуміти це слово в справжньому його значенні. Людина не створює сили, вона використовує лише одну з них, що об’єднує всі інші сили в собі, - це рух, незбагненне дихання Всевишнього Творця світів. Види істот надто різняться між собою, і людина не може зблизити їх; єдине диво, на яке вона здатна, виявило себе в сполученні нею двох протилежних елементів. До того ж порох — рідний брат блискавки! Коли ж нам забагнеться самим щось творити, то враз ми з’ясовуємо собі, що всяке творення вимагає часу, а час нам непідвладний. Отже, податлива природа поза нами підкоряється законам, порядок здійснення яких неспроможна змінити жодна людська рука. Але, зваживши на таку сутність матерії, було б нерозумно не визнати існування в нас сили, дія якої така незмірна, що попередні покоління людей іще як слід її не визначили. Я не кажу вам про зовсім абстрактну властивість примушувати природу замкнутись у Слові Божому — величезний акт, над яким вульгарна людина замислюється не більше, ніж вона думає про рух; але цей акт допоміг індійським теософам пояснити творення словами, яким вони надали зворотної сили. Найменша крихточка їхньої їжі, рисова зернина, звідки пробивається кільчик і де цей кільчик неодмінно проростає, запропонувала їм такий чистий образ творчих і абстрактних понять, що було дуже легко застосувати цю систему до створення світу.