Ці явища криються в нас, а не поза нами. Істота, яку ми називаємо Серафітою, нагадує мені одного з тих рідкісних жахливих демонів, здатних міцно обіймати чоловіків, наступати на природу й поділяти таємну владу Бога. Ці чари полонили мене тоді, коли я вимушений був мовчати. Щоразу, коли я збирався розпитати у вас про неї, мені здавалося, що я зараз розкрию для себе таку таємницю, яку муситиму за всяку ціну вічно оберігати; щоразу, коли я збирався поставити вам запитання про неї, мені обпікала губи якась невидима печать і я мимоволі ставав міністром цієї загадкової оборони. Я завітав до вас уп’яте, розбитий, виснажений, пройшовши через світ галюцинацій, що його несе в собі ця, на вашу думку, тендітна ніжна дівчина; зі мною вона поводиться надто жорстоко. Так, вона для мене ніби відьма, що тримає в правиці невидимий пристрій, яким потрясає Землю, а в лівій руці — блискавку, якою за своєю примхою все трощить. Зрештою, я більше не можу дивитися на її чоло, воно в неї випромінює нестерпне сяйво. Ось уже кілька днів я незграбно ступаю понад безоднею божевілля й мовчу. А тепер уловив слушну хвилину, сповнившись сміливості чинити опір цьому чудовиську, яке тягне мене за собою, не питаючи, чи я хочу летіти за ним. Що вона за одна? Чи ви бачили її маленькою? Чи вона колись народжувалася? Чи мала батьків? Може, вона народилася від криги й сонця? Вона заморожує й обпікає, з’являється й зникає, мов невблаганна правда, вона вабить до себе й відштовхує; то вдихає в мене життя, то омертвляє; я люблю її і ненавиджу. Я більше так не можу жити, хочу бути цілком або на небі, або в пеклі.

Тримаючи в одній руці знову натоптану тютюном люльку, а в другій — накривку до неї, пан Бекер слухав Вільфріда із загадковим виразом на обличчі, час від часу зиркаючи на дочку, яка, здавалося, розуміла цю розповідь, так само, як і ту особу, що заворожувала і її. Вільфрід скидався на Гамлета, що пручається перед тінню свого батька й розмовляє з нею, бачачи, як вона з’являється серед живих тільки перед ним самим.