— То прошу ж до хати, Андрійку! Будемо гостей звати…

Та не довелося старенькій звати гостей. Сусідські хлопчаки побачили Андрія і зчинили ґвалт. Босонога гвардія помчала вздовж села.

— Савенко приїхав! Андрій приїхав!— лунало над хатами.

До хати Савенків потяглися люди. Завітав голова сільради, завклубом.

І не встигла мати вгостити сина обідом, як його вже повели до клубу. Там ждало майже все село.

Зустріч вийшла душевною, урочистою. Школярі нашвидкуруч організували концерт самодіяльності. Зворушений Андрій відповідав на сотні запитань, розглядав моделі ракет, виготовлені в школі, слухав виступи юних артистів. Особливо йому сподобався хор Фальшивлячи від хвилювання, він виконував пісню, написану місцевим поетом:

Незабутня моя, кохана Мати рідна, Земля, Я у світах незнаних Бачу тебе здаля. Бачу твої щасливі І поля і гаї, Чую грозові зливи, Урагани твої,

А ніжні дівочі голоси виводили, вкладаючи в мелодію найщиріші почуття, приспів пісні:

Чи на Марсі, чи на Місяці — У найдальших зоряних краях, Маяками очі твої світяться, Батьківщино дорога моя…

Потім вступив бас — худорлявий, високий, гнучкий, як лозина, десятикласник:

В небі сяють планети, Нових Колумбів ждуть. Я в могутній ракеті Вирушаю у путь. Чи вернуся — не знаю, Вірю лише в одне: Ти із гордістю в серці Пригадаєш мене…

Хор гримів, підхоплюючи знову приспів, а Савенко. заплющивши очі, летів думками на далекий Місяць, де стояла, готова до старту, могутня ракета. Як здорово, як точно цей сільський автор передав почуття людини, що вирушає в космічні блукання. Саме так: невпинне почуття єднання з далекою Вітчизною.