— Вставай, Андрійку! Проснись! — чується турботливий голос матері.

Що таке? Чому зник чужий зорельот? Де подівся океан?..

Андрій схоплюється з призьби, протирає очі. Навколо ніч. Місяць схиляється до заходу, а в воротях стоїть листоноша — молода дівчина. Вона несміливо підходите до Савенка, вибачливо всміхається.

— Я не хотіла турбувати. Але тут написано— терміново!..

— Що таке? —не розуміє Андрій.

— Телеграма, — ледве чутно сказала мати. Вона затамувала подих, чекала. Невже? Невже знову розлука? За що? Чому? Не слід було так радіти…

Андрій розкрив листочок, при світлі місяця прочитав телеграму, рвучко повернувся до матері.

— Мені треба їхати, мамо!..

Не скрикнула, не заплакала. Тільки схилила голову, прошепотіла:

— Коли?

— Зараз. Негайно.

— І не приїдеш знову?

— Не знаю…

— Коли ж тебе ждати, синку?..

— Не знаю, ненько…

СИГНАЛ ТРИВОГИ

Соколов не спав три доби. Дні й ночі проводив він у лабораторії, досліджуючи таємничий предмет, принесений ракетою. На четверту ніч він вирішив відпочити.

Увійшовши в кабінет, він машинально включив телевізор і приліг на диван. Ішла передача якогось європейського телевізійного центра. На екрані діялося щось незрозуміле: з космічного простору на Землю опускалися дивні, чорні й страшні, грибоподібні апарати. З їхніх люків виповзали потворні істоти, схожі на восьминогів. Вони пересаджувалися в легені, рухливі машини, будувалися рядами й мчалися над Землею, спопеляючи полум’ям своїх випромінювачів усе, що попадалося на шляху — села, міста, поля. На обрії піднімалися гігантські стовпи диму від ядерних вибухів. По Землі котився вогненний вихор...