Ми раді тобі будемо, приймемо тебе, аби живі були.

Вийшла я од них веселіш теплим ранком. Пішла собі дорогою.

Перехожий, проїжджачий — що їх там па шляху не кидалося в вічі, ніхто мене не зайняв, спасибі богу! І москаль пройде — мине, і крамарський віз простугонить, і пан четвернею пробіжить — тільки тебе курявою обнесе, та й знов з поля вітрець повійне і зазеленіють тобі гаї й степи; деколи озеро заблищить чи річка розливається. А що ходка чумаків не одна наверталась на очі, то втішно мені було добре слово почути: «магайбі!» або дороги розпитаться; то ж усе з наших, простих людей, що горя зазнало і дома, і в дорозі, то й душі живої не цурається.

За тиждень прийшла в Київ. Красний, боже, який! А що вже святі церкви, то й не сказати! А людей, людей! Без ліку, та все чужі — минають і не глянуть на тебе.

Спочила коло святої Лаври, та й пішла собі місця питати. Ходжу, ходжу, тільки улиці й заулки перехрещую. Увійшла в базар, сей таки точок Подольський, — стоїть купочок молодиць і дівчат.

— Боже помагай! — кажу.

— Спасибі!

А самі оглядають мене — яка й звідки.

— Чи не знаєте, — кажу, — де б тут службу можна знайти?

— Еге! Ми й самі ждемо, молодичко! А се вони, бач, вийшли, чи не найме хто: так вже тут заведено.

— Коли ваша ласка, — кажу, — то й я собі коло вас стану.

— Становіться, ми не боронимо.

Стою я та дивлюсь: люд як та комашня копошиться, одно на одного наступає, зіходяться, розіходяться, гомонять, кричать, — і люди, й пани, і міщани; стукотить, гуркотить. Той своє продає, той приціняється до чужого. Дві молодички гарненько цокотять удвойзі, а тут дітвора змагається — чогось не поділили. Перекупка, як жар, червонолиця, стала против сонця, бряжчить коралями та вигукує: «Е, е! Коралі добрі! Дивіться ж бо, молодичко! Ось купи, моя любочко, купи, приміряй до лиця! Ну ж бо, ну, не соромся!»-звивається вона коло повновидої, гарної молодиці у білій сорочці і в зеленій хустці. Молодиця не хоче, а вона таки зачепила їй за шию намисто та кричить: