Стукнула дверима, аж столички всі скакнули, як живі, й вийшла.

Бачу, що мені недобре тут буде! Де ж таки хто чував, щоб дитина так незвичайно з питимою своєю матінкою поводилась?

А стара й слова дочці не промовила.

— Вари, — каже, — обідати, молодице! Розказала мені всі там порядки і навчила, що й як, та й покинула мене саму в хаті.

На обід прийшов і чоловік її з крамниць, — такий високий, чорнявий, у синій чемерці, очі йому веселі й бистрі. Поклонивсь мені та й каже:

— Гляди ж, молодичко, шануйся, то будемо сватами й братами!

Спасибі йому, розважив мене трохи тим словом добрим. Тяжко робила я, — боже, як тяжко! Цілісінький день у роботі; одно ще не скінчу, вже друге мене дожидає.

Стара й сама годинки не посидить дурно: а дочка була вже така вигадчиця, що нехай господь боронить! Сходить сонечко — вона вередує, і зайде — вередує. І те не добре, й те не до ладу, і не так говориш, і не так ходиш… та коли б же на мене одну, а то й на свою рідну матір гримає: «Чому, — каже, — в нас не так, як в Іваненковських панів, що в їх усе по-панськи, любе й миле? А в нас усе по-мужицькому. Я, каже, так жити не можу!» Та й сяде плакати. Мати вговорює, аж падає коло неї: «Не плач, дочко, не плач! Бог дасть, і в нас по-панськи буде!»

А батько таки просто, було, каже: «Ой, дочко! не дурій! Що се ти химеруєш, якісь панські розкоші все вертяться в тебе на думці. Гляди, щоб з тебе добрі люди не сміялись!»

Вона розгнівається й вибіжить.

— А що? — каже, було, до жінки, — бог нас покарає, що ми так дитину розпустили!

Не буде їй добра у світі, коли такою вередницею зостанеться. Не потурай їй, жінко, бо каятись будеш! Чому ти її на розум не навчиш? Ти ж мати, ти перша порадниця. Вона в тебе увесь день божий сидить та гави ловить і за холодну воду не візьметься. Ти все за багатшими пнешся; придивись, лишень, то й побачиш, що ні за чим гнатись. Так повелось тепер, що аби на передніх колесах добре, а на задніх і невіть-що!.. Коли жалуєш дитину, то навчай грозьбою, коли не можна просьбою.