— Не сумуй, — кажуть, — то гріх великий. То дитина плаче, бо нічого не розуміє, а доросла, то повинна собі раду дати. Нехай помислить, що, може, трапиться й добре ще в світі; а здоров'я втратиш — яке вже буде життя! Годі, серце, послухай нас, старих! От поглянь, який господь вечір дав!

А сонечко заходить. Річка тече, як щире золото, між зеленими берегами; кучеряві верби купають у воді віти; цвітуть-процвітають маки городні, і високоверхі коноплі зеленіють; де коло білої хатки червоніє рясне вишення чи високий кущ калини стріху підпирає, закриваючи всю білу стіну; а хатина ж у розквітлому городі, як у віночку, ховається. І зелено, й червоно, і голубо, й біло, й синьо, й рожево коло тої хатки… Тихо й тепло, і скрізь червоно — і на небі, і на згір'ях, і на воді. Господи!..

— Сей…світ — як маків цвіт; як-то на тім буде! — каже, було, стара, похитуючи головою.

— Боже мій, боже! — промовить паніматка стиха. А панотець підведе темні очі вгору.

— Слава господові! — рече.

VI

Одного дня раненько йду з водою, коли назустріч мені чоловік. Глянула, — та се ж Трохим Рибець, із нашого села! Боже мій! Мало коромисла не впустила, і слова не промовлю — зраділа. А він:

— Так се справді ви тут? Ми чули, та віри не йняли. Брат ваш дуже за вами журиться. Ідеш у Дем'янівку (а я, бачте, за колесами), може, сестру побачиш, — каже мені, - то скажи, що засмутила вона мене сильне, і прошу я її милою просьбою, щоб до нас вернулась.

— Та чи здорові ж вони там? — питаю плачучи. — А діточки як? Мабуть, забули мене?

— Де вже забули! І досі плачуть, що ви їх покинули. Що ж маю вашому братові казати?

— Кажіть йому, що дуже мене жалко і ного, і діток, і серце моє в'яне… а вже до його не вернусь! Шкода мене вмовляти, а силувати — тож не знаю, хто мене присилує.