— Мiй батько, — тим часом продовжувала Дейдра, — наполягає, щоб я чимшвидше вийшла замiж i народила йому спадкоємця. Мої дiти матимуть Дар, якщо мiй чоловiк буде чаклун. А я не хочу цього, не хочу за чаклуна, бо тодi стане ще гiрше... а менi й так нестерпно. Я вже стiльки просила татка, щоб вiн дав менi спокiй, щоб усиновив Колiна i зробив його своїм наступником. Та вiн затявся, хоче передати корону онуковi...

Кевiн слухав її, намагаючись не хитати головою. Дейдра вже двiчi ухилялася вiд пояснень, як вона опинилась у Лохланi без супроводу, але її останнi слова навели його на певнi здогади. I це йому геть не сподобалося.

— От що, Дейдро, — сказав вiн. — Ти, бува, не втекла вiд батька? Ну, щоб вiн не змусив тебе одружитися?

В її очах промайнув такий щирий i непiдробний подив, що в Кевiна не лишилося сумнiвiв — вiн помилився.

— Ага, он про що ти подумав. I либонь злякався, що тебе вважатимуть моїм спiльником... — Вона силувано всмiхнулася. — Почасти ти вгадав, я справдi втiкачка. Проте втекла не вiд батька, а вiд викрадачiв.

— Що?! — вражено вигукнув Кевiн. — Тебе викрали? Хто?

— Готiйськi шпигуни, — пояснила Дейдра. — За наказом їхнього короля Аларiка. Мабуть, вiн збирався тримати мене як заручницю, щоб натиснути на Логрiс i виторгувати територiальнi поступки. А може, був такий дурний, що сподiвався через мене накласти на батька прокляття. Але так чи iнакше, вiн спiймав облизня.

— А як тобi вдалося втекти?

Вона недбало знизала плечима: