Вітер шелестить поміж чагарями, обвіває щоки Глиці ніжним подихом, куйовдить русяве волосся, щось шепоче над вухом. Що він запитує? Чом дивується? Вітер запитує, чому старшини племені не згодні єднатися з іншими племенами, чому не бажають розрізнені сили яровитів злити в одну велику силу, непереможну для степових напасників?

Ех, вітре! Вони не думають про долю нащадків своїх, вони не бачать далі городища свого, оточеного віковими лісами. А паче всього страхаються єднання жерці, бо тоді їм доведеться ділити славу і прибутки богів своїх з іншими жерцями.

Вітер зашелестів смутно і, сколихнувши густі хащі тернини, ліг поміж папороттю, мов задумавшись над гіркими словами Глиці. А сонце на мить вкрило обличчя своє хмаринкою, ніби стримуючи гнів, а потім, скинувши легкокрилу запону, ринуло дзвінко-золотим потоком крізь прогалину в густому верховітті і сповило постать Глиці ніжним сяйвом.

— Для чого ж ти підкоряєшся неправді, друже? Підніми голову вище, стрепенися, скинь пута! Я засліплю ворогів твоїх ясними променями, а ти — біжи, ховайся, рятуй себе від ганьби і смерті!

— Біжи! — шумлять непролазні чагарі терну і шипшини. — Поміж глинищами ти заплутаєш сліди, а ми затримаємо погоню…

— Рятуйся! — підбадьорюють Глнцю віковічні дуби. — Ми вітами своїми зупинимо ворогів твоїх.

Глиця чує голоси. Він важко зітхає, хитає головою.

Ні, не втекти йому. Сиром’ятний ремінь впився в руки, побите тіло відмовляється служити своєму господарю, а по боках — суворі погляди вояків і старшин. Навіть батько Глиці і два його старші брати йдуть у лаві охорони. Обличчя родичів суворі, очі опущені вниз. Вони теж осудили сина і брата за відступництво від роду-племені! Темні, нещасні люди!.. Ви не бачите того, хто хоче вам щастя і ясних днів, та слухаєте жерців і старшин, полонених владолюбними думами…