Прощай, городище, прощайте, сини роду Ведмедя! Діти ваші зрозуміють мене… і згадають добрим словом, сумним словом…»
Але чому така тиша? Зупинилося сонце на небі, замовк вітер, завмерли в тривозі віковічні дерева, і навіть димок посеред жертовника перетворився в примарну сиву цівку, яка вперлася одним кінцем в кам’яний поміст, а другим сягнула голубого неба…
Духовид став на підвищенні поряд з ідолом Ведмедя, підставив до шиї Глиці священний келих і замахнувся ножем…
3
Глиця заплющив очі, очікуючи удару. Одна мить… і тьма обійме його… і навколо буде не ясний, широкий світ рідної землі, а довгі ряди померлих предків…
Спливали хвилини… Чи то мить видовжилася, щоб завдати Глиці зайвих страждань?! Чути крики і шум. Звідки?
Глиця розплющив очі і вражено скрикнув.
Юрма безладно розсипалася врізнобіч, жінки і діти лементували, і тільки вояки вилаштувалися широким півкільцем, наїжачившись рогатинами і мечами. Вони всі, як один, повернулися спиною до жертовника. Що трапилося? Що загрожує яровитам?
Глиця примружився від сонця і побачив лавину вершників, які з гиканням і криками мчали серед дерев прямо до капища Ведмедя. Стріли рясно сипонули прямо в гущу яровитів. Почувся стогін. Впали вбиті й поранені. Серце у Глиці занило. Козари! Жорстокі і підступні вороги, які стоять таборами біля ріки Рубіжної!..
Розлючені коні козар врізалися спітнілими тушами в гущу синів Ведмедя. Задзвеніли мечі. Галас і прокляття, відлунюючи в яругах, покотилися над лісом.
На жертовник вискочив батько Глиці, його темне, зморшкувате, мов кора в’яза, обличчя скривилося змішаним почуттям жалю і тривоги. В запалих очах заіскрилися вогники теплого почуття.