Певно, старий грек збагнув, що цар має рацію, бо спокійно взяв мішечок з монетами й заховав у хітоні.

— Але ж ти не відповів мені, Скіпуре, — запитав знову, — для чого ти вчив свого племінника довгих три роки майстерності карбувальника, яка ніколи не згодиться йому?

І знову Скіпур уникнув відповіді.

— Може, колись ти почуєш ім’я свого учня, — мовив не-визначено, — якщо не ти, то Анаксагор чи його сини… — Він підважив на долоні чашу роздивляючись. Очі в нього за-світилися, лагідно подивився на племінника. — Маєш гарне око, — ствердив переконано, — і не забув своїх!.. Ти справжній скіф, Агале, хоч і ніхто й не повірить, що ця чаша — не грецька.

— Бережи її, вона коштує великі гроші, — вставив Понтакл. — Може, більше, ніж табун найкращих кобилиць.

— Що — табун… — похитав головою цар… — Коні в мене нелічені, і військо моє непереможне. Землі наші до самого кінця світу, й недаремно ми вклоняємося змієногій богині Артімпасі. Вона пройде всюди, степи — її дідизна, вона допомагає тільки нам, бо й вона, і ми — народилися в степах, і вони вічно будуть наші.

— Кожному своє, — погодився грек, — а ми звикли жити біля моря, воно — наші дороги й наш захисник. А наскільки ти, Скіпуре, затримаєшся в Ольвії? — запитав нараз.

— Недовго.

— Чому ж? Погода чудова, завтра чи післязавтра прийдуть кораблі з Херсонеса, обіцяли привезти позаторішнього таврійського вина, а воно аніскілечки не гірше за грецьке.

— Ні, — похитав головою Скіпур, — два — три дні — й годі. Завтра на базарі мої люди розпродадуть товари й збиратимемось.

— Що привезли? — блиснув очима грек.

— Зерно й мед.