Це питання він і поставив перед Хагеном. Німець посміхнувся.

— У вас залізна хватка! Мій попередній компаньйон, при всіх його позитивних якостях, трохи лінувався, а з вами, бачу, ми знайдемо спільну мову. Чесно кажучи, не така вже й приємна річ весь час озиратися назад, мені хочеться скоріше забезпечити свою сім'ю й пожити, ні про що не думаючи.

— Маєте сім'ю? — здивувався Грейт.

— Дружина і син, — не без гордості повідомив Хаген. — Закінчив університет.

— Чудово, — без ентузіазму схвалив Грейт. Чомусь повідомлення Хагена вразило його; чи то зробилося заздрісно, що рожевощокий есесівець ще під час війни мав дружину і сина, чи то просто не вірилося, що людина, ризикуючи життям на кожному кроці, може мріяти про затишний будиночок з квітником і садочком — ідеал сімейного благополуччя. — Ви вірите в бога?

— Яке це має значення? — ухилився Хаген од відповіді. — Я чекаю на ваше рішення…

«Невже вам ще не зрозуміло?» — ледь не вирвалося в Грейта, та природна обережність і розсудливість у вирішенні ділових питань перемогли, і він відповів ухильно:

— Я повинен подумати, містере Хаген, ви одержите відповідь завтра.

— Гаразд, — погодився німець, — але я вимушений попередити вас, що ця розмова…

— Ви маєте справу з джентльменом!

— Я подзвоню вам.

— Мій телефон…

— Я знаю номер.

— Чудова обізнаність!

— З такою пропозицією я не міг звернутися до першого зустрічного.

— А якщо я повідомлю поліцію?

— Ну і що? — стенув плечима Хаген. — Ви не знаєте навіть мого справжнього прізвища, і в поліції тільки посміються з вас.

— А ви обережна людина.

— Можливо, вам також доведеться звикати до цього. — Хаген підвівся. — Якщо не заперечуєте, я подзвоню о п'ятій…

Кельнер, піймавши його погляд, метнувся між столиками. Грейт також одразу розплатився, вийшов з «Веселого пекла», та додому не поїхав. Довго блукав франкфуртськими вулицями — при одній згадці про бруднувату холостяцьку квартиру робилося тоскно на душі.