Грейт вів літак і нічого цього не бачив, та Франц розповів потім, що клята дівчина не слухала його і кусала собі до крові губи. Все згадувала матір і сестер, яким обіцяла висилати гроші, і затихла, лише знесилившись.

Ангель мав рацію: шейхові Джулія сподобалась. Дивилась гордо, і лише тепер Грейт зрозумів усю принаду дівчини. Щось схоже на жалість ворухнулось у нього в душі. Уявив, як приборкуватимуть її в гаремі канчуками, як сміятиметься ота чорноборода пика, скреготнув зубами. Та саме в цей час шейх назвав цифру: десять тисяч фунтів стерлінгів! І з них п'ять — його, полковника Кларенса Грейта, а Грейт ніколи і ні за яких обставин не дозволяв нікому нишпорити по своїх кишенях.

І все ж, коли згадував Джулію, почував себе ніяково, наче прошпетився.

Ангель хоч і мав соромливо-рожеві щоки, був більш товстошкірий. Колись Грейт, хильнувши зайвого, поділився з ним своїми думками про Джулію. Франц не одразу згадав, кого полковник має на увазі, а потім почав кпинити з компаньйона, звинувачуючи його в сентиментальності. Полковник знав, що він ніколи не був сентиментальний, просто йому подобалися вдачі сильні і неприборкані, сам вважав себе таким, тому й запам'ятав вовчий характер дівчини.

Може, все ж не слід було продавати Джулію? Тим більше, що конкурс красунь, як назвали вони свою авантюру в Сіцілії, пройшов більш-менш успішно.

Вони приїхали в невеличке місто Трапані під виглядом столичних негоціантів. Наступного дня Ангель вмістив у місцевій газеті лаконічну об'яву: «Представник одного великого магазину жіночого одягу в Римі запрошує дівчат Трапані на роботу манекенщицями. Умови: гарна фігура і зовнішність, не більше 24 років, середня освіта».