— Франц Хаген до ваших послуг.

— Не потребую ваших послуг… — обірвав його полковник.

Хаген не звернув на це уваги. Сів напроти Грейта, приязно посміхаючись. Полковника злила і ця посмішка, і розв'язність його манер. Шрам на лобі Грейта побілів, що свідчило про крайню душевну збудженість.

— Мені не подобається, коли, хто б то не був, лізе, куди його не запрошують… Я не потерплю!..

— На вашому місці я вчинив би так само, — перебив його Хаген. — На жаль, у мене нема іншого виходу, а справа нагальна, лише тому я дозволив собі потурбувати вас. Зрештою, я не заберу багато часу, і, коли мої пропозиції не зацікавлять вас, можете перервати розмову…

Це було логічно, і Грейт не міг не визнати аргументів Хагена.

Той сів напроти світла — полковник міг добре роздивитися його зблизька. Перше його враження виявилося помилковим — німець був не такий уже юний. Молодив його рожевий колір щік, чоло ж зрили глибокі зморшки, на голові проступали залисини, а очі запали глибоко і дивилися стомлено, як у людини, що переступила сорокарічний рубіж.

— Які можуть бути пропозиції? Я не бажаю слухати жодних пропозицій… — пробуркотів Грейт, хоча зробив це скоріше за інерцією; Хаген не був схожий на комівояжера по продажу унітазів, тим більше на сутенера. — Звідки ви знаєте мене?

— Я знаю навіть, на коли у вас замовлений квиток до Нью-Йорка, — ледь посміхнувся Хаген. — Мої друзі мали з вами колись справи… — Помітивши, що полковник здивовано округлив брови, пояснив: — Ну, запчастини для автомобілів, пальне та деякі інші дрібниці… Мені рекомендували вас як ділову людину, а це в наш час — найкраща рекомендація.

Грейт іронічно примружив очі. Він не любив красномовців, а цей, здається, балакун. Проте не зупинив німця — налив лише собі в склянку, ковтнув, наче нічого й не чув.

Хаген помахав рукою, мовив неголосно: «Кельнер, пляшку віскі!» — і продовжував: