- Мовчу. Співати заборонено. А думати?

- Нагнала якась уже думок?

- Ні, думки мої іншого характеру.

- Якого ж саме, коли не секрет?

- Обмислюю, Вірунько: чи не записатися мені в секцію класової боротьби?

- Це щось нове.

- Об'яву таку в нас біля деканату вивішено: «Записуйтесь у секцію класової боротьби»… в розумінні класичної тобто. Здорово?

Вірунька тихо сміється. Білі яблука щік поблискують, і плечі біліють, купаючись в місячнім молоці, і здається - пахне від неї молочно. Давно не доярка, а й досі від Віруньки молоком наче пахне, як тоді, коли Іван уперше привів її на Веселу. Водив та все показував їй, вихваляючись, викрикував гордовито: «На нашій вуличці анонімок не пишутьі…» Розкохалась, розповніла в щасливім заміжжі, в ідилії шлюбу, хоча на роботі їй доводиться нелегко, в тій гуркотняві шихтового двору, де Вірунька не перший рік висиджує зміну за зміною в кабіні свого крана. В цеху її називають ас-машиніст. Там Віруньчине обличчя завжди в респіраторній масці, яку вона не скидає протягом усієї зміни, щоб не отруюватись їдкою пилюкою агломерату. Мов королева, возсідає Вірунька десь аж у піднебессі цеху, десь там торкає пальчиками залізну гриву свого велетня крана, і він, покірний найменшому її порухові, пересувається куди треба, з гуркотом загрібає тонни іржавого брухту, переносить в повітрі і з ще більшим гуркотом - у мульди, в мульди! На вічних протягах, в ядучій пилюці, у скреготах заліза - таке її життя в чорній, літаючій над пеклом шихтового двору кабіні… А тут біленька кабіна її хати пливе у пахощах акацій, і сюркотливий коник десь із буранів тче і тче передовій кранівниці свою нічну поему… І так цілу ніч. І зорі галактик із глибин всесвіту цілу ніч прислухаються, як зачіплянські коники цвірчать…

- Чула, Вірунько, що нібито одержано сигнали якоїсь далекої зірки… Астрономи зафіксували: кожних сто днів регулярно повторюється, блимає із всесвіту таємничий радіомаяк… З якоїсь, може, позаземної цивілізації… Озиваються, стукають у двері…