- Буде ж сюрприз: приїде братуха, а собору нема…
- Як це нема? - здивувалась Вірунька.
- Зносити збираються.
- Вперше чую. Мені до нього, правда, байдужки, але щоб отак, людей не спитавшись… Та це вигадки, мабуть.
- Не вигадки. Діло кепське, якщо вже він став на заваді чиїйсь кар'єрі…
- Носишся ти, Миколо, з своїм собором, як із писаною торбою… Скажи краще, коли ти матері невістку приведеш? Мабуть же, маєш якусь там на шпильках?
- Ні, Вірунько.
- Так трудно вибрати?
- А думаєш - легко?
Наче щоб розсмішити Віру, Микола розповів, як вони пішли з хлопцями в суботу на танці, на оті самі твісти, що їх Вірунька не визнає. Під кінець вечора один якийсь тип, дегенерат кривоногий, відкликає їхню компанію вбік, пропонує пошепки: «Дєвочек треба? Можу влаштувати…»
- Та не подонок? - ще й зараз обурюється Микола. - Годилось би йому по тикві дати, та передумали: чи варто руки бруднити?
- Треба було його відвести в штаб дружини, - строго зауважила Вірунька. - Там для таких типів добра мітла приготована.
Віруньку подеколи теж можна бачити в парку в дружинницькому патрулі - записалася після того, як провела на Бхілаї свого Івана, грозу паркової хуліганви. Дехто, правда, іронізував з цього приводу: вдома город неполений, діти на бабиній шиї, а вона, підтримуючи Іванів престиж, з порушниками громадського порядку бореться.