— А чому б і ні? Скоро в небо запустять штучні супутники Землі, а там і до польоту недалеко…
Пролунав приглушений гудок пароплава. Дівчина запитливо підняла вії, блиснули зеленкуваті промінці очей.
— Вам сходити?
— Так…
— Жаль… Ми не встигли…
Василь устав, зайшов до каюти. Через хвилину повернувся з рюкзаком за плечима. Несміливо подав руку дівчині.
— Ми навіть не познайомилися. Може, коли-небудь зустрінемося?
— Я завжди… з приємністю… Мене зовуть Оксаною.
— Василь. Горовий. На кафедрі астрофізики ви мене завжди знайдете…
— Спасибі. Ще одне запитання, коли можна… Як ваші літературні вправи? Мабуть, кинули?..
— Ні, - усміхнувся Василь. — Навіть вірші почав писати…
— Космічні?
— Еге ж! У мене все разом… Кохання і Космос…
— Прочитайте, Василю. Ще встигнете…
— Гаразд… Я прочитаю… Тільки що ж вам?..
Пароплав стишив хід, почав розвертатися. Відблиски вогнів майнули на щоках Оксани. В тому освітленні дівчина показалася Василеві якоюсь неземною, дивною, хвилюючою. Навіть н коси, закручені короною навколо голови, здалися химерним марсіанським вінцем. Юнак пригадав напівзабутий вірш, що якраз пасував до цього моменту.
— Ну, слухайте… Тільки не смійтесь!