Ні! Ось в другій книжці навіть пишеться про подорож на Місяць. Василько, завмираючи, читає про хороброго Ардана та його вчених супутників, про незвичайний політ у велетенському снаряді, про щасливе повернення мандрівників на Землю. Які чудеса творяться в світі! Якби не батькові книжки, Василько й не знав би про такі дива. Та ось читає хлопець Далі, і глибоке розчарування лягає на душу. Насправді не було такого польоту! І невідомо коли він буде! І все письменник вигадав — і Ардана, і його супутників, і дивний снаряд… Світ неймовірної мрії рушиться, розтікається голубим туманом, а навколо знову звичний берег, покритий дрібним камінням, кущі лози і кози.

Нижня губа Василька тремтить від образи. Він ось-ось знову заплаче. Ніби письменник образив особисто його, Василька, обманув у найкращих сподіваннях…

За далекі гори впало сонце, велетенськими свічками в небі запалали хмари. Уже й вуйна Христина гукає. Пора заганяти кіз. Бреде Василько вузькими вулицями Загір’я, здіймає пилюку порепаними ноженятами, а перед очима — мереживо зірок, блискавичний політ снаряда серед страшної пустоти і мужні обличчя мандрівників-героїв…

Хлопець жадібно їсть захололий борщ, слухає тривожну розмову вуйка Данила з вуйною. Що там трапилося? Він поки що не буде пасти кіз? То й добре! Небезпечно? А чого б то? Якісь совіти йдуть… Страшні, косоокі, а під кашкетами у них роги. І малих дітей вони забирають в якийсь Сибір…

Василько не боїться тих совітів. У нього нема ні батька, ні неньки, гірше не буде! Пасти кіз можна і совітам…

Хлопець тихо вибирається з хати, біжить на берег Дністра. Небо темнішає, на ньому золотим маком висіваються зірки. Вони падають донизу, колишуться в пружній течії ріки. Василько примружує очі, і йому здається, що це його гойдає велетенська колиска. Вервечки прив’язані десь аж біля Місяця, а колиска — вся Земля. Раз-два! Раз-два! Крутиться світ, захоплює дух. Страшно — і гарно!..