Цандер рвучко відсунув креслення, встав з-за стола, пройшовся по кабінету. Вийняв з футляра скрипку і заграв. Довгі, тонкі пальці легко і спритно танцювали на грифі. Але мелодія, яку видобував скрипаль з свого інструмента, була зовсім не весела.

“Шеф чимось схвильований! — думав Вінклер, прислухаючись з сусідньої кімнати до імпровізації. — Ого! Скільки гіркоти! Як скаржиться скрипка!”

Скарга перейшла в обурення, в палкий протест. Звуки гучнішали, голоснішали і раптом обірвались незавершеним акордом.

“Напевно, з Цандером сталося щось незвичайне!” — знову подумав Вінклер, креслячи рейсфедером криву. З кабінету почулися приглушені килимом швидкі кроки Цандера.

— Вінклер, ідіть сюди!

Коли Вінклер увійшов, Цандер уже сидів за письмовим столом,

— Сідайте.

Вінклер сів навпроти Цандера. Хвилину вони мовчки дивилися один на одного, наче хотіли прочитати щось нове на давно знайомому обличчі.