— Камо, давай випустимо кілька маленьких, нехай пливуть.

— Тобі дай волю, то ти й великих випустиш, — добродушно відповів Камо.

А старий рибалка, наповнюючи рибою кошик, сказав повчально:

— Людина з м’яким серцем ніколи не буде мисливцем. Який це мисливець… Замолоду і я був такий, як ти, жалісливий. Та згодом, в старі часи, зустрівся з такою жорстокістю, що серце зачерствіло…

— Ого-го-го! Ви, я бачу, спозаранку щось смачненьке зловили! — почулося позаду них.

Підстрибуючи на одній, здоровій, нозі і розмахуючи в повітрі довгою сукуватою палицею, до них підбіг веселун і жартівник Грикор, шкільний товариш Камо і Армена. Ще маленьким, видираючи воронячі гнізда, він упав з високої тополі, що стояла біля старого млина, і зламав собі ногу. Грикор, як сам він любив говорити, був позаштатним помічником колгоспного пастуха. З дитячих літ він кохався в телятах і тепер, у вільний від навчання час, любовно доглядав їх. Влітку, коли надходили канікули, хлопець ставав справжнім пастухом, віддаючи все своє уміння догляду за худобою.

— Ти, діду, на моє щастя закинь. Слово честі, скільки не зловиш, усе з’їм, — попросив Грикор і додав жартома: — Ні, краще не закидай на моє щастя. Коли б я мав щастя, то моя нога було б рівна, як і у вас…

— Ні, любі, скільки ж ми можемо наловити риби сіткою? Хіба нею нагодуєш усіх колгоспників? Гляньте, все село у полі! Починається весняний день!

Старий рибалка окинув своїм орлиним поглядом колгоспні поля, що про-стяглися вздовж східного берега Севану. Там гурчали трактори, залишаючи позад себе хвилясті смуги ріллі. А вище, на стрімких відрогах гір, лискучі плуги краяли землю, заливаючи сірозелені схили Далі-Дагу чорними широкими хвилями.

— Сіткою не нагодуєш стільки народу, — вів далі старий. — Потрібно неводом… День починається, риба з озера йде в річку, треба їй перепинити шлях… Камо-джан1, ану роздягайся! Візьми кінець і лізь у річку, не бійся, — додав він. віддаючи Камо один край невода.