— Нам далі пливти нікуди: за цією стіною ще один басейн — останній, — сказав Армен. — Далі — рівнина, вкрита очеретом, а ще далі — торфовище Басар-гечара.

— Як останній? Хіба ви не чуєте, як птахи перелітають через очерет і сідають на тому боці?.. — вигукнула Асмік. — І який пташиний галас! Як кричать там птахи!.. Значить, і там є вода!

— Як же туди потрапити? Тут болото і такий густий очерет, що не доберешся, — розвів руками Армен.

— До пас тут, мабуть, ніхто не бував!.. Цікаво, що за цією стіною? Можливо, там водяться які-небудь дивовижні тварини? — хвилювалася Асмік.

— Або водяні духи, про які розповідав дід Асатур, — засміявся Грикор.

«Болт… бо-лот… болт!..» загриміло на тому боці очеретяної стіни.

Тепер не могло бути ніякого сумніву: таємниця схована там!

На човні пройти далі було неможливо. Камо вирішив пробратися крізь стіну очерету сам. Вести за собою товаришів у це небезпечне, незнайоме місце він не хотів. Йому і самому було боязко, але жагуче бажання розкрити таємницю, сховану озером, перемогло в ньому страх.

Взяти в Армена фотоапарат і виплигнути з човна на купину було для Камо справою однієї хвилини.

— Я швидко повернуся, — сказав він товаришам і, глянувши на Асмік, що завмерла від страху, посміхнувся їй і зник в хащах очерету.

Всі притихли і з жахом дивилися йому вслід.

З завмиранням серця прислухалася Асмік до того, як тріщить очерет, і, стежачи за його верхівками, вгадувала по їхньому коливанню, куди пролягав шлях Камо.

Під ногами у Камо хлюпала вода, і, щоб не загрузнути, він спочатку легко перестрибував з купини на купину. Але води дедалі ставало більше. Не можна було зупинятися ні на хвилину — ось-ось провалишся. І Камо ступав по очерету, нагинаючи його цілими снопами і укладаючи собі під ноги. Це, звичайно, затримувало його просування.