Ще через хвилину капітан Маеда лежав із скрученими за спиною руками.

Лейтенант покликав Єрофєєва. Вдвох вони перенесли капітана на диван.

Можливо, що цього разу господар квартири справді знепритомнів.

Повернулись Сергєєв і Максимов. Вони принесли великий чорний плащ, застебнутий на багато ґудзиків. Багато тонких, пружних і довгих, від коміра донизу, прутів утворювали немовби внутрішній каркас величезної парасольки. До нижніх кінців цих прутів були прикріплені міцні шовкові шнури, які сходились на внутрішньому кільці, зробленому з широкого шовкового пояса.

— Де це ви знайшли? — запитав лейтенант, з подивом розглядаючи дивовижну знахідку.

— Саме під цим вікном, товаришу лейтенант, — відповів Сергєєв. — Воно висіло на дереві. Заплуталося в гіллі.

— Тепер усе зрозуміло, — сказав лейтенант. — Це портативний парашут. З допомогою нього зник із цієї кімнати другий, може найнебезпечніший злочинець.

З вулиці донеслося гучне виття сирени: прийшла мед-карета. Капітана Маеду в супроводі Єрофєєва і Коваленка відправили в тюремну лікарню.

Лейтенант з помічниками, що лишилися, продовжував старанний обшук.

Розділ II

ПІДВОДНІ ЗУСТРІЧІ

Бій наближався до кінця.

Каракатиця втрачала силу. Вчепившись двома руками за тонкий виступ скелі, вона намагалася рештою вісьмома обвити слизьке гадюче тіло мурени. Звичайно сіре з зеленими смужечками і цятками забарвлення каракатиці, яке так добре приховує її на фоні вкритої водоростями скелі, тепер, у розпалі бою, від люті і страху безперервно змінювалось, і по тілу пробігали барви всіх відтінків. Кільце пружної шкіри біля початку рук розтяглося, і з нього виглядав темнобурий попугаячий дзьоб — великий, твердий, гострий, здатний пробити до мозку голову навіть крупної риби. Двоє великих круглих очей виблискували то рожевий, то голубим, то сріблястозеленим вогнем.