Великі сірі очі стали круглими. Тонке, з гострим підборіддям обличчя було блідим. Тіні, які мелькали довкола, лякали його. Згущений зеленуватий сутінок ущелин, гротів, проваль у нагромадженні скель, гірлянди водоростей, що гойдалися, зарості морських лілій — звідусіль загрожувало несподіваним, страшним, нещадним. Він ледве волік ноги, його кроки підіймали з дна легкими сріблистими хмаринками білий кораловий пісок. Він наступав на голотурії, які мирно ковтали мул, на морські зорі, що повільно повзали по дну, на мармуровобілі мішкуваті асцидії, які лопалися під його важкими підошвами, на вапнякові трубочки черв'яків, які висунули догори свої червоні зябра з дивовижно тонким гіллястим узором кровоносної системи…

— Ну ось, — сказав зоолог, який ішов попереду, — кар'єра мурени закінчилась швидко. Із зубів баракуди рідко кому вдається врятуватись.

— А нам вона… нічого не могла б заподіяти, Арсене Давидовичу… коли б ми не заховалися в ущелину? — злегка заїкаючись, запитав Павлик.

Зоолог посміхнувся і, за звичкою, підняв руку, щоб погладити свою чудову асірійську бороду, вкриту рівними рядами дрібних завитків. Але рука пройшлася лише по гладеньких металевих грудях скафандра.

— Будь спокійним! — відповів він. — Проти наших скафандрів безсилі зуби не тільки баракуди, а навіть володаря підводних глибин — кашалота. І я потяг тебе в ущелину не тому, що боявся: мені просто не хотілося заважати акторам на сцені. Але навіть Скворешні я не радив би зустрічатися під час купання, в самих трусах, з баракудою. Це, мабуть, найстрашніша риба, найхоробрі-ший хижак антільських вод.

Зоолог раптом зупинився, опустився на коліна і, пильно вдивляючись у щось на дні, покликав:

— Павлику! Надзвичайне видовище! Йди сюди швидше, бічо!

Голос його в маленькому радіоприймачі, захованому в шоломі Павлика, звучав весело і збуджено.