— Здрастуйте, капітане Маеда… Як ви себе почуваєте?

Матвій Петрович підняв трохи голозу, швидко оглянув кімнату і, заплющивши очі, відкинувся на подушку.

— Я протестую… проти цього дикого нападу… Вимагаю негайно доставити мене в консульство, — промовив він слабим голосом.

— Квартира радянського підданого інженера Івашова, наскільки мені відомо, не користується правами екстериторіальності, — посміхнувшись, відповів лейтенант. — Вам слід було відчинити двері і назвати себе, капітане. Може, ми зуміли б тоді зробити церемонію нашого знайомства не такою хворобливою.

Матвій Петрович нічого не відповів і продовжував нерухомо лежати з заплющеними очима.

— Здається, знепритомнів, — зауважив Єрофєєв. До кімнати зайшов Максимов.

— Медкарета через десять хвилин прибуде, товаришу лейтенант, — доповів він.

— Чудово! Вони його приведуть до пам'яті, а поки що зробіть йому першу перев'язку. Потім обслідуєте цю кімнату. Єрофєєв, Петров і Коваленко — решту приміщень. Сергєєв залишиться зі мною. Всі знайдені папери — сюди, на стіл. Робити все максимально швидко і уважно!

Він повернувся до кутка. Накритий портьєрою таз зовсім перестав куріти. Очі лейтенанта зненацька зупинились на портьєрах іншого вікна, які колихалися від вітру. Він швидко кинувся туди.

— Сергєєв, це ви відчинили вікно?

— Ні, товаришу лейтенант. Воно, мабуть, було й раніше відчинене.

Підбігши до вікна, лейтенант різким рухом розсунув портьєри і виглянув. Внизу, в густій чорноті, не видно було землі.

Лейтенант захлопнув вікно.

— Сергєєв, лампу сюди!

Під яскравим світлом настільної лампи лейтенант крізь сильну лупу сантиметр за сантиметром уважно вивчав підвіконня.

— Тут хтось стояв… Зовсім недавно… Дощ навіть не встиг змити сліду, — тихо промовив лейтенант.