– Скажіть, – перебив начальник бюро розшуку, – а ваш Майкл ніколи не писав, яку роботу йому доводилось виконувати в Уестерні?

– Ні, сер, що ви! Майкл був надзвичайно чесний, він не дозволив би собі… Адже він дав підписку… Хоча ні… В одному з листів щось було… Тільки я не пам’ятаю точно. Загалом над чимось таким, що пов’язане з біострумами.

– Листи у вас?

– На жаль, ні… Щойно я прочитала це, – жінка показала на вирізку з газети, – то зразу ж приїхала сюди й зупинилася в готелі. До мене в номер незабаром завітав якийсь чоловік. Він відрекомендувався приятелем і співробітником Майкла. Незнайомець сказав, що для виявлення винуватця смерті мого чоловіка йому потрібні всі Майклові листи…

– І ви віддали? – скрикнув шеф.

– Ні, спочатку я не повірила. Та він показав мені своє службове посвідчення співробітника лабораторії біострумів «Уестерн компані». І тоді я вдовольнила його прохання.

– Чи не могли б ви описати зовнішність цього візитера? – попросив шеф.

– О, я впізнала б його між тисяч людей! – пристрасно сказала жінка. – Він був такий люб’язний, статечний, так співчував моєму горю… Чимось навіть скидався на Майкла.

– А чи не могли б ви назвати щось характерне в його зовнішності?

– Характерне? – жінка замислилась. – Та, мабуть, ні. Хіба брови в нього надзвичайно густі… Коли він хмурнів, вони зливались в одну лінію.

– Он як! – сказав шеф. – Дякую вам, місіс. Ви стали нам у великій пригоді.

– А як же Майкл? – запитала жінка, підводячись. – Ви відшукаєте його вбивць?

– Обов’язково, місіс.

– Запевняю вас, він не міг накласти на себе руки. Майкл так любив мене й сина… Весь час мріяв про майбутнє… Це все проклятий Уестерн… Я знаю.