Посеред столу стояла таріль з горою бутербродів і вазочка з печивом. Антон налив усім по повній великій фаянсовій чашці, вмостився поруч із Сокирком, штовхнув його ліктем у бік:

— Я вас з батьком підслухав: ти університет закінчуєш?

— Хай йому грець.

— А я вже два роки — вільний птах.

— Цікаво в газеті?

— Спокійно не поспиш.

— У нас також.

— Батько розповідає…

— Ти щасливий — світ бачиш, а я все в кабінеті.

— У Кривому Розі нову домну почали, на тому тижні поїду. Комсомольська будова.

— Комсомольці тепер усюди попереду.

— Батько казав: ти очолював осередок на селі. Хочеш, напишу про тебе нарис?

— Знайшов героя…

— А що, — загорівся Антон, — відповідальний працівник держбезпеки, із сільських активістів, тепер на передньому краї…

«Нарис — це було б здорово», — подумав Іван. Уявив статтю в газеті зі своїм портретом та заголовок: «Комсомолець-висуванець Іван Сокирко». Або ще краще: «Чекіст Іван Сокирко викриває ворогів». Головне, щоб великими літерами «Іван Сокирко». Після такої статті прямий шлях до наркоматівського парткому. А вже у парткомі…

Сокирко подививсь на Антона й закинув гачок:

— Гадаєш, надрукують?

— Про кого ж тоді писати? Залиш мені телефон, завтра погоджу тему з редактором і подзвоню. Тату, ти не заперечуєш, щоб я написав нарис про Івана?

Онищенко тримав чашку обома долонями, з насолодою вдихав аромат китайського чаю і думав про своє. Не одразу збагнув, чого хоче син. Нарешті зміст мовленого дійшов до нього.

— По-моєму, це прерогатива редакції, — мовив стримано.

— Гадаю, редактор не заперечуватиме. А в наркоматі?

— Я також.

— От і домовились.

Онищенко побачив, як Сокирко почервонів од задоволення. Що, ж, усе закономірно: підростає нове покоління чекістів — енергійні, розумні, освічені хлопці.