Звичайно, Сидір Гаврилович не заперечував, тим паче йому недавно пропонували квартиру просторішу — із збільшенням сім’ї це питання вирішувалось саме собою.

Сидір Гаврилович зазирнув на кухню. Дівчина вже сиділа за столом і їла бутерброд. Йому подобалось в ній усе: і скромна одежа — проста вовняна темно-сіра спідниця, легка маркізетова кофтинка, звичайне скляне намисто на шиї, лодочки на низькому підборі; і манера всміхатися, наморщивши ніс, і звичка час од часу поправляти тугу косу, взяту у вузол. А головне, вона нагадувала чимось його Клаву. У них із Клавдією тоді не було нічого, крім кохання: ні квартири, ні меблів. Однак це аніскілечки не засмучувало, знімали кут у будинку на Солом’янці, спали на саморобному тапчані за квітчастою бавовняною запоною. На цьому тапчані Клава народила Антона й через день померла, а він не мав грошей, щоб запросити досвідченого лікаря. Антона виховали дід з бабою, хоч самі ледь зводили кінці з кінцями, Сидір Гаврилович воював тоді у Брусиловській армії, потім на фронтах громадянської, і, коли двадцять першого року назовсім повернувся до Києва, довго не міг звикнути, що той худий хлопчисько, який дивився на нього спідлоба й відчужено, його рідний син Антон.

Антон знав матір з єдиної фотографії, яку зберегли, а Сидір Гаврилович ніколи не забував Клаву. Ольга трохи нагадувала йому дружину, така ж висока, ніжна й стрімка у рухах.

Сидір Гаврилович мріяв про онука, знав, що в того буде справжнє дитинство, якого не мав Антон. Йому якось приснилося дитинча, яке робить перші кроки, тримаючись за його палець. Сидору Гавриловичу хотілося внука ще й тому, що ніколи не бавився з Антоном, не підкидав його догори, не купував цяцьок, не чув першого слова…