Сокирко ще раз уважно прочитав папірець. Автор не дуже складно і з граматичними помилками повідомляв, що директор будівельно-шляхового тресту Романюк зволікає з виготовленням асфальту для прокладання шляхів у Київській області, в тому числі для реконструкції автомагістралі на Житомир, що завдає відчутного >дару стратегічним планам командування Червоної Армії. Сталося ж це тому, що Романюка на початку тридцятих років під час перебування у відрядженні в Польщі завербував другий відділ генштабу для «масштабного шпигунства і шкідництва, аби гальмувати перемогу соціалістичної революції в нашій неосяжній країні».

Писав завгосп тресту. Він не крився, поставив свій підпис, більше того, повідомляв, що давно вже відчуває ворожу душу директора. Але Романюк дуже вдало маскується, пишеться партійцем з дореволюційним стажем і наголошує в автобіографії, що брав участь в арсенальському повстанні. Однак тепер багато хто намагається прикрити минулими заслугами своє дрібнобуржуазне єство, і яскравий приклад цього — переродження Бухаріна та інших так званих революціонерів, які пролізли навіть до Радянського уряду та керівних органів партії.

Сокирко поморщився: справа не варта виїденого яйця, либонь, цей директор тресту насолив завгоспові, спіймав на крадіжці чи звинуватив у нехлюйстві — довести це не так уже й важко.

Та чи варто?

Сам нарком розпорядився заарештувати Романюка, і якщо Іван звільнить його, то поставить під сумнів рішення начальства. А йти проти волі начальства — це все одно, що плювати проти вітру…

Іван погладив шерехуваті картонні палітурки течки із справою Романюка.

«Ти в мене швидко визнаєш усе, що треба, — подумав зловтішно. — Контра паршива!»

Ця думка сповнила Сокирка власної гідності й навела на приємні роздуми.