Спочатку там не помічалось ніякого руху. Але годині, може, о другій-третій вночі помалу підвелася з койки невеличка постать і сіла. Це був Піня. По його рухах, виразу лиця я бачив, що він не спав зовсім. А вираз лиця був цікавий, якого я ніколи ще не бачив у Піні. Він робив враження людини, яка прислухається до процесу всередині себе — і при тому до такого процесу, котрого сам не розуміє. Очі широко розплющені, незрячі, губи одвисли не то дурнувато, не то скорбно. Він довго сидів, не рухаючись, тільки часом глибоко зітхаючи. Потім раптом злякано озирнувся по камері, але, не помітивши нічого підозрілого, заспокоївся й зліз з койки.

Я мусив підвестися на лікті, щоб побачити, що він робив. Піня перекладав оселедці на папір і шепотвм по-жидівському рахував: ейн, цвей, драй, фір, финиф. Оселедців було не п'ятнадцять, як казав товариш Петро, що часово заміщав старосту, а всього одинадцять. Піня заклопотано й непохваляюче похитав головою. Потім він узявся за цукор. З цею справою у його затягнулося, бо цукру було аж дві великі торби. Мені надокучило чекать кінця, і я знову ліг, слухаючи, як Піня сухо стукав грудочками, шепочучи: «финифендрайцік, зексендрайцік, зибендрайцік»… І під цей шепіт я несподівано заснув.

Другого дня всі прокинулись в настрої веселої й нетерплячої цікавості. Першою думкою у більшості було: ну, як там наш Піня? А Піня був уже давно на ногах. Він замів камеру, прибрав на столі, порозкладав усім порції цукру (по шість, а не по вісім грудок кожному) і стукав у двері дозорцеві:

— Надзиратель! Надзиратель! Гаврилюк!

Голос його лунав незвичайно серйозно, хоч і не зовсім упевнено. (Раніше він тільки висовував ніс у вовчок і тоненьким, несмілим, прохаючим голоском протягував: «Господи-ин Надзиратель, пятая камера проситься до вєтру»).

— Чуєте, надзиратель? Що це таке? Одчиняйте вже двері. Ну? Старості треба сахар роздавать. — І вже з деякою нетерплячістю лупив кулачком по товстелезних дверях.