— Ей, Піню, чого гав ловиш? Миску давай. — А Піня й до їх посміхався так само. А щодо Залєтаєва, само собою, що про ніякий протест у його й начерку думки не було. Та ще під таку хвилину, коли останньому було нудно і хотілось розважитись. І безладдя наше тягнулось. Всі спроби змінити старосту й установити в коридорі якийсь лад незмінно натикались на буйно-веселе, певне в своїй силі протидіяння анархістів.

— Ми не раби, чорт вас забирай! — вигукував з койки Залєтаєв, задравши ноги догори. — Самі собі раду дамо. Не треба нам командирів! Знаємо ми Їх, досить. — Сам він був колишній підпоручик піхоти. — Чим менше є влади, тим краще! З якої речі ви нам хочете посадить на шию якусь ще більш умілу каналію. Не хочемо!

А тим часом літо, найкраща пора для побігу, минало. Часто сиві, холодні хмари цілими днями стояли над тюрмою, і небо було похоже на перекинуту миску з кислим молоком. Вже й дощі починали накрапати з цеї миски. І хто знає, чи не розмиють вони як-небудь випадково землю під стіною й не викриють нашого підкопу? А прокопано було вже доволі. Власне, немалу роль грало те, що ми помилились і закопались не в тому напрямі, що намітили. Через це ми, по-перше, наткнулись на сипкий, незручний грунт, який міг щохвилини засипать нас. А по-друге, несподівано для себе вилізли майже нагору і саме в тому місці, де попід стіною ходив вартовий.

Це нас і загальмувало. Попередній староста, за якого робився підкоп, стояв на тому, щоб покинуть і копати в іншому напрямі. На його боці була тільки одна частина втікачів. Друга ж держала руку Залєтаєва, котрий пропонував вести цей підкоп далі і тікать з його «на ура». Чим би ця суперечка скінчилась, невідомо, бо того старосту несподівано вивезли у другу тюрму, а його місце зайняв Скриня. Так справа й застигла і, здавалось, без надії хутко посунутись далі.