Так, я уявляю. Молодець Макс! Щоб відвернути катастрофу, варто йти на будь-який риск.

— Поїду. А як з мотоциклом?

— Дістанемо! — Макс посвітив ліхтариком, критично оглянув мене в новому вбранні, поправив пілотку, обсмикнув поли мундира. — Годиться! На автомат. Вмієш користуватись?

Стріляти з німецької зброї я вмів. Вчили. Але тут спало па думку інше: як зустрінуть мене у такому спорядженні наші, якщо зумію пробитися до них? Чи не зріже якийсь земляк кулеметною чергою та ще й зрадіє, що вбив фріца.

— Ну, що ти… — сказав Макс не зовсім певно. — Вони намагатимуться тебе живцем захопити. Звичайно, аби була ще й радянська форма, ти б перевдягся і, можливо, дістався без затримки до самого мосту. Але її я не міг добути.

— Зажди хвилю, — шепнув я Максові і, нічого не пояснюючи, помчав на город, намагаючись не дуже гупати кованими чобітьми. Ось і копичка конюшини. Обережно розгорнув пахуче сіно. Боєць спав, підклавши руку під голову. Видно, добре дісталося йому за останні дні, якщо, незважаючи на небезпеку, так міцно заснув. Ледь добудився його, а потім довелося довго заспокоювати та пояснювати, чого мені треба. Розпрощався він зі своєю гімнастеркою і пілоткою, здається, не дуже охоче.

Я зайшов до хати, щоб повідомити про свій від’їзд Івана Тихоновича і дати йому останні вказівки. Він зрозумів усе з півслова. Ми обійнялись і поцілувалися.

— Щасливо, Михайле! Хай буде легкою твоя дорога!

Макс, побачивши, що я роздобув гімнастерку і пілотку, похвалив за виявлену ініціативу, упхнув мені в кишеню гранату-лимонку і повів на вулицю Одійшли трохи, зупинилися під тополею. Макс провів інструктаж: хто я, якої роти, взводу, назвав прізвище командирів, паролі, порадив, як вести себе, коли затримає патруль, на якому кілометрі мають бути передові пости радянських військ. Примусив усе це повторити, і був задоволений моєю пам’яттю.