От бісів син! Жарти в нього на умі в такий час. Я здогадався: він хоче підбадьорити мене, зрозумів, мабуть, що зі мною діялося, коли солдат зчинив крик. Та, на диво, після пережитого я відчував себе спокійніше і впевненіше.

Ми йшли вулицею не крадучись, йшли в ногу, як і належить вишколеним солдатам, стиха гомоніли. Так було доти, поки не наблизилися до штабу, що розташувався в школі, і не побачили біля воріт три мотоцикли. Тоді в грудях моїх занив пекучий біль.

— Я піду вперед, займуся вартовим, — шепнув Макс. — Не гайся, сідай і жми. Щасти тобі!

Проходячи повз мотоцикл, він поплескав по сідлу одного з них і зник за хвірткою. Пора! Та ледве я зробив кілька кроків, як за поворотом вулиці почулася тріскотнява мотора і вузенький тремтливий промінь заметався по землі. Сюди, до штабу? Так! Ховатися вже пізно, тепер тільки вперед. Задерев’янілими ногами я підійшов до мотоциклів. Ось цей, крайній, буде мій. Кинув у коляску свій пакунок, натис на газ. Мотор завівся не одразу, мабуть, тому, що я нервував і припустився якоїсь помилки. Мотоцикліст уже освітив мене з ніг до голови і нараз загородив дорогу.

— Та проїжджай уже! — гукнув я, не тямлячи, як у мене ще повертається язик.

Той од’їхав геть, вимкнув фару, сказав по-приятельськи:

— Ну й дороги!

— Паскудство, а не дороги, — погодився я. — Це тобі не автострада на Нюрнберг.

Він засміявся. Я увімкнув фару і поїхав, набираючи швидкості. Позаду ніхто не кричав, не галасував, не стріляв, однак я не міг повірити в чудо і все ждав, ждав пострілів, вигуків, погоні. Але так і не діждався. На околиці станиці якісь дві фігури мелькнули в промені, я почув вигук: “Скрутиш в’язи!” Це були вартові. Ясна річ, для них я зв’язковий головної застави, який одержав у штабі пакет.

“Ну, а ти, дурню, боявся, — підбадьорював я себе. — Головне — кмітливість, і все буде гаразд”. Нагнувся, помацав рукою в колясці — два шоломи, магазини до кулемета і мій пакунок.