Наші подорожні лише на кілька хвилин зупинялися, щоб підобідати. Загін із десяти козаків, що їх супроводжував, злазив з коней, відв'язував дерев'яні баклажки з горілкою і гарбузи, які вживали замість посудин. їли тільки хліб із салом або коржі; пили всього лиш по одній чарці, бо Тарас Бульба ніколи не дозволяв напиватися в дорозі, — і знову їхали далі, аж до вечора.

Увечері степ ставав зовсім інакшим. Увесь його барвистий простір, огорнутий останніми яскравими відблисками сонця, поволі темнів — так, що видно було, як по ньому перебігали тіні і він ставав темно-зеленим; випари здіймалися густіші; кожна квітка, кожна травинка видихала амбру, і весь степ стояв у духмяному серпанку. Темно-голубе небо ніби хтось велетенським квачем попідводив широкими смугами з рожевого золота, де-не-де біліли клаптики легких прозорих хмаринок, і свіжий-свіжий, звабливий, як морська хвиля, вітрець злегка погойдувався на вершечках трав і ледь-ледь доторкався до щік. Уся музика, якою повнився день, затихла, її замінила інша. Плямисті ховрашки виповзали зі своїх нір, ставали на задні лапки й висвистували на весь степ. Дедалі голосніше сюрчали коники. Іноді від якогось дикого озера долинав лебединий крик, що, як срібло, розсипався в повітрі.

Подорожні, зупинившись серед поля, готувалися до ночівлі, розкладали багаття і ставили на нього казан, у якому варили куліш, — від нього сходила пара і теж, наче дим, вилася в повітрі. Після вечері козаки влягалися спати, а стриножених коней пустили на трави пастися.

Вони розлягалися просто неба на свитах, і на них прямо дивилися нічні зорі. Кожен чув своїм вухом увесь незліченний світ комах, який кишів у травах; усе стрекотіння, свист, дзумріння, що гучно лунало серед ночі, очищалося в свіжому нічному повітрі і лоскотало слух злагодженою мелодією. А коли хтось із них підводився на часину, то степ йому ввижався засіяним блискучими іскрами світлячків.