Зараз Бульба заздалегідь тішився думкою, як він з'явиться на Січ із двома синами і скаже: «Ось погляньте, яких лицарів я до вас привів!» Він думав про те, як повезе їх на Запорожжя — цю військову школу тодішньої України, як похвалиться ними перед своїми товаришами, а потім подивиться, як вони призвичаюватимуться до ратної науки і товариської чарки, яку він також шанував як одну з головних чеснот лицаря. Спершу він хотів було відпровадити їх самих, бо збирався зайнятися новим формуванням полку, який потребував його присутності, та побачивши своїх синів, що вдалися і зростом, і силою, Бульба раптом спалахнув відвагою та завзяттям і вирішив сам їхати з ними наступного ж дня, хоча в такій нагальності була сама тільки впертість.

Не гаючи ні хвилини, він уже заходився віддавати накази своєму осавулові, якого називав Товкачем, бо той справді скидався на якесь холодне знаряддя: під час бою він незворушно йшов ворожими лавами, розчищаючи шлях своєю шаблюкою, мовби тісто місив, — так хіба Що добрий кулачний боєць прокладає дорогу. Головний наказ полягав у тому, щоб осавул Товкач залишався на хуторі, поки Бульба дасть йому знати, що пора вирушати в похід. Після того він сам обійшов свої курені, загадав декому їхати з ним, напоїти коней, нагодувати їх пшеницею, а йому подати коня, що звався Чортом.

— Ну, діти, тепер треба спати, а взавтра робитимемо те, що Бог дасть. Та не стели нам постелі! Постіль нам ні до чого, ми спатимемо надворі.

Ніч ще тільки-но сповила небо, проте Бульба завжди рано вкладався спати. Він розлігся на килимі, вкрився овечим кожухом, бо нічне повітря було прохолодним, а Бульба, коли був удома, любив укритися якомога тепліше. Незабаром він захропів, а за ним і всеньке подвір'я. Усе, що тільки лежало по його кутках, захропло й заспівало. Першим заснув сторож, бо він найдужче упився з нагоди приїзду паничів.

Тільки сердешна мати не спала. Вона припала до узголів'я своїх рідних синів, що лежали поруч.