— Ти маєш один обов’язок, Джоне, і він співпадає з інтересами влади. Якщо ти не попередиш капітана, то станеш співучасником усього, що може трапитись. Це все одно, що ти сам замислив заколот і втілюєш його в життя власноручно!

— Ти не розумієш, люба! — заперечив Клейтон. — Я думаю про тебе, бо в тобі вбачаю найперший свій обов’язок. Капітан сам накликав на себе небезпеку, — з якого дива я стану піддавати свою дружину тим невимовним бідам, що можуть спіткати її, хай-но я спробую, — певно ж, намарне! — врятувати його від наслідків його власного звірства і безумства? Ти й не уявляєш собі, кохана, що трапиться, коли ці зарізяки захоплять “Фувалду”!

— Обов’язок лишається обов’язком, чоловіче, і ніякі міркування неспроможні його змінити. Я була б негідною дружиною, якби штовхнула мого чоловіка на невиконання його прямого обов’язку. Я враховую небезпеку, що загрожує мені, але готова зустріти її стійко разом з тобою — зустріти з більшою мужністю, аніж ту ганьбу, яку я завжди б відчувала, знаючи, що ти міг би запобігти трагедії, коли б не знехтував свого обов’язку.

— Що ж — нехай буде так, як ти хочеш, — посміхнувшись, відповів чоловік. — Можливо, наші побоювання марні. Хоч мені й не подобається становище на судні, але, можливо, воно не таке вже й погане, як здається, і старий матрос не говорив про реальні плани, а просто висловлював свої потаємні думки.

— Бунт на морі був можливий хіба що сто років тому, а тепер, у тисяча вісімсот вісімдесят восьмому році, таке абсолютно неймовірне!

— Чекай-но, он капітан іде до себе в каюту! Коли вже попереджувати його, то краще зразу покінчити з цією брудною справою, бо у мене взагалі мало бажання розмовляти з цією тварюкою!

Мовивши ці слова, він рушив недбалою ходою в прохід, у якому зник капітан, а за хвилину постукав до нього в двері.