Окрім того, у шлюпки повантажили солонину, сухарі та невеликий запас картоплі й бобів, сірники, кухонне начиння, ящик з інструментами та обіцяні Чорним Майклом старі вітрила.

Чорний Майкл, мовби поділяючи Клейтонові побоювання, супроводив подружжя на берег і відійшов від них останній, після чого шлюпки, набравши в бочки свіжої питної води, відчалили до “Фувалди”.

І весь той час, що шлюпки ковзали поволі по гладеньких водах затоки, Клейтон із дружиною мовчки стояли, спостерігаючи, як вони віддаляються. Почуття цілковитої безнадії і страх прийдешніх бід стискали нещасним горло.

А за ними з-за пагорба слідкували інші очі: близько поставлені лихі очиці зблискували з-під кошлатих брів.

Коли “Фувалда” ковзнула у вузький прохід з бухти й зникла за мисом, леді Аліса обхопила руками чоловікову шию і зайшлася довго здержуваними риданнями.

Мужньо знесла вона небезпеки бунту, з героїчною твердістю дивилась вона тоді в грізне майбутнє, але тепер, коли страх цілковитої самотності охопив їх, її розхитані нерви не витримали і настала реакція. Чоловік не намагався спинити її сльози. Нехай природа знайде собі вихід із так довго стримуваних переживань! Тож спливло багато хвилин, перш ніж молода жінка — майже дитина — знову взяла себе в руки.

— О Джоне! — вигукнула вона нарешті. — Який жах! Що нам робити? Що діяти?

— Нам треба робити лише одне, Алісо! — заговорив нарешті він спокійно, от ніби обоє сиділи у своїй затишній вітальні вдома. — Працювати! У праці наш порятунок. Ми повинні бути такими заклопотаними, щоб нам ніколи було думати, а то легко можна збожеволіти. Ми будемо працювати й чекати! Я переконаний, що допомога з’явиться і з’явиться швидко, як тільки почнуть шукати зниклу “Фувалду”, хай навіть Чорний Майкл не дотримає своєї обіцянки.

— О Джоне, аби ж нас було тільки двоє! — вигукнула жінка. — Я знаю, ми знесли б усе! Але…

— Так, люба, — ніжно відповів чоловік. — Я вже думав про це.