— Краще ніж будь-коли, — сказав Хуаніто. — Він став упевненіший і зовсім спокійний. Він ні на хвилину не дає бику перепочити. Ось скоро побачиш сам.

— Якихось промахів ти не помітив?

— Ні. Ніяких.

— А як він забиває бика?

— Перший раз він цілить високо, опустивши мулету дуже низько. Якщо шпага упреться в кістку, то вдруге він бере ледь-ледь нижче, щоб попасти в артерію. Він точно знає, наскільки можна взяти нижче, не порушуючи правил, і вбиває хоробро; але він навчився не попадати в кістку.

— Так ти думаєш, ми в ньому не помилилися?

— Ні, hombre, ні. Він виправдує всі сподівання, а те, що він переніс, лише пішло йому на користь. Він не став ні з якого погляду слабший.

— А ти як — здоровий?

— Цілком і дуже радий, що ми знову разом. У цьому сезоні нам буде на що подивитися.

— А як Луїс Мігель?

— Ернесто, я не знаю, що тут сказати. Торік у Вітторії йому довелося мати справу зі справжніми биками. Не з такими, які бували в наш час, але все-таки це були справжні бики, і він не міг з ними впоратися. Вони не корилися йому, а він звик панувати на арені.

— Що ж, хіба він працює лише з такими, у яких підправлені роги?

— Звісно, ні. Але ж ти знаєш, як це буває.

— А в якій він зараз формі?

— Кажуть, у чудовій.

— Тим краще для нього.

— Так, — сказав Хуаніто. — Але Антоніо — це лев. Тільки Хосе і Хуан викликали в мене таке саме почуття. Він може зробити те, що треба, і зробить те, що треба, і змусить бика зробити те, що треба, весь час залишаючись господарем бою.

— Були й інші, які викликали у нас це почуття, — сказав я. — Сам знаєш.

— Авжеж, — мовив Хуаніто. — Але їх не надовго вистачило. А Антоніо був серйозно поранений уже одинадцять разів, і після кожної рани він ще кращий.