Літній іспанець підійшов до мене і сказав:
— Не купуйте нічого. Все дороге. Я нічого не купив.
— Що ж ви їстимете?
— А я почекаю кінця базару, — сказав він. — Під кінець вони хоч-не-хоч спустять ціни.
— Якщо говорити про рибу, то вам не доведеться довго чекати.
— Авжеж, — відповів він. — Он до тих сардин скоро вже можна буде підступитися. Адже я тутешній. Мені квапитися нікуди. Але ви нічого не купуйте. Не давайте поганого прикладу іншим.
Ми випили в таверні кави з молоком, вмочаючи в нього скибки смачного хліба, і довершили снідання кількома склянками вина та шматочками манчегського сиру. Біле вино було смачніше за червоне. Місто залишилося осторонь від нового шосе, і чоловік за стойкою сказав мені, що в таверні нині рідко побачиш приїжджого.
— Мертвим стало місто, — промовив він. — Тільки в базарні дні й оживає трошки.
— Як з вином у нинішньому році?
— Зараз ще рано говорити, — відповів він. — Ви знаєте стільки ж, скільки я. Звичайно у нас добре і завжди однакове. Виноград росте, як бур'ян.
— Я люблю ваше вино.
— Я сам його люблю, — сказав він. — Тому-то й лаю. Чого не любиш, те не лаєш. Так уже повелося тепер.
Швидкою ходою ми відмахали три кілометри назад, у готель. Тепер іти довелося вгору, і це було добрим моціоном. Місто, яке ми покидали, виглядало понурим, і розлучатися з ним було легко. Коли ми повантажилися і машина виїхала на путівець, що вів до нового шосе, шофер щиро перехрестився.