Антоніо лежав на ліжку геть голий, якщо не рахувати рушника, що грав роль фігового листка. Я передусім помітив його очі — навряд чи є на світі інша пара таких осяйних веселих чорних очей з бешкетним хлоп'ячим прижмуром; потім мою увагу мимоволі привернули шрами на правому стегні. Антоніо подав мені ліву руку — праву він дуже поранив шпагою, забиваючи другого бика, — і сказав:

— Сідайте на ліжко. Скажіть, я не гірший за батька, адже ви знали його?

Дивлячись в оті дивовижні очі, які вже більше не мружилися, а дивились довірливо, ніби не було ніякого сумніву, що ми станемо друзями, я сказав йому, що він кращий за свого батька, і розповів, який чудовий матадор був його батько. Потім ми заговорили про його поранену руку. Він сказав, що через два дні виступатиме знову. Поріз був глибокий, але не зачепив сухожилля. В цей час задзеленчав телефон — Антоніо замовив розмову зі своєю нареченою Кармен, дочкою його антрепренера Домінгіна і сестрою Луїса Мігеля Домінгіна, матадора, — і я відійшов, щоб не слухати; коли він закінчив розмову, я почав прощатися. Ми домовились зустрітися в Ель-Рей-Нобле, я вже не пам'ятаю, коли саме, і ми зустрілися, і Мері також була з нами, і відтоді почалася наша дружба.

Стати компаньйонами — socios — ми вирішили в 1956 році. Сутність наших ділових взаємин зводилася до того, що я мав займатися літературною частиною справи, а Антоніо — тією частиною, що стосувалася бою биків. Були й інші пункти. Іспанська преса виявляла дуже жвавий інтерес до наших ділових проектів, які завжди відзначалися великим розмахом і сміливістю. Хто-небудь раптом присилав мені вирізані з газет інтерв'ю з Антоніо, з яких я з захватом дізнавався, що ми будуємо ряд готелів для автомобілістів на якомусь узбережжі, де я ніколи в житті не бував. Якось один репортер запитав нас, які проекти ми збираємося здійснити найближчим часом в Америці. Я сказав, що ми бажали б купити долину Сан-Веллі в штаті Айдахо, але ніяк не зійдемося на ціні з компанією «Юніон пасіфік».