- Біжи до них, Софійко, питай!… - зупинились жінки.

А тільки Софійка стала наближатися до зенітниць, дівочий сміх одразу пригас, шапки-вушанки з випущеними з-під них пасмами волосся застигли рядком біля бруствеpa, і на розпашілих обличчях з'явилася настороженість. Що за одна зволила в їхній зоні з'явитись? Видно, ця місцева красунька років сімнадцяти викликала в них, крім настороги, ще й схоже щось па ревнощі чи докір. «Ми ось воюєм, нам війни дістається під перший номер, а ти собі коло мами! Квітчастою хусткою вив'язалась, випустивши чубчика-гривку на лоба, з брови-чорноброви, мабуть, сажею наваксила, щоб приманювати наших лейтенантів! А де вчора була? Чи, може, й з тими хихи справляла?…»

- Дівчата, де тут госпіталь? - чомусь хвилюючись, спитала Софійка.

- А тобі нащо? - холодно озвалася з ями широколиця блондинка. - Нездужається?

Вловивши холодок насмішки, Софійка мимоволі випро-. сталась і, закипаючи образою, кивнула з ревнивою гордістю в бік саней:

- Льотчика веземо!

Цього було досить: миттю перемінились дівчата! Мов вітром винесло їх із ями, гуртом підбігли до санчат, оточили, защебетали, розглядаючи невідомого з тим його виставленим па видноту планшетом, навперебій розпитували, за яких це сталось обставин…

Льотчик кволими устами усміхнувсь до зенітниць:

- Як та чому - про це, сестрички, буде ще кому доповідати… А рятівниці мої - ось вони, перед вами…

Старші жінки помітно запишалися при цьому, одпаче в розмову встрявати не стали - хай уже Софійка сама… А Софійку тим часом наче відсторонили. Одна із зенітниць, кругловиденька, русява, низько схилившись над льотчиком, бойковито пропонувала: