Двома стрибками мисливці опинилися біля нього.

— Жодного руху,— наказав йому Щире Серце,— або ти помреш! Я міг би вбити тебе й зараз, але не хочу. Ось уже вдруге я дарую тобі життя, проте стережись! Не обкрадай більше моїх капканів і не попадайся мені на дорозі, бо тоді вже тобі не жити.

— Орлина Голова не боїться смерті!—гордо відповів індієць.— Білий мисливець може мене вбити, але не почує від мене ні стогону, ні благань.

— Ні, я чесний трапер і лежачого не б’ю,— заперечив Щире Серце,

— Мій білочолий брат чутливий, як стара жінка,— глузливо продовжував індієць.— Йому слід бути обережнішим, бо коли б ця слабість одного чудового дня не обернулася проти нього самого.

Щире Серце знизав плечима, а Весела Вдача зневажливо стусонув індійця ногою. Вождь команчів навіть не поворухнувся, тільки очі його дивилися на ворогів люто й непримиренно.

Не гаючись, трапери оглянули табір, познаходили свої капкани й, поділивши їх між собою, швидко попрямували до печери, де переховувалися їхні коні.

Задоволені вдалими результатами своєї експедиції, а особливо тим, що так добре провчили команчів, Щире Серце і Весела Вдача йшли бадьорим кроком. Вони відійшли від табору індійців уже досить далеко, коли раптом вдалині почулося іржання коней.

— За нами погоня! — спиняючись, вигукнув Щире Серце.

— Ет, це, мабуть, дикі коні,— мовив, прислухаючись, Весела Вдача.

— Ні,— заперечив його супутник,— дикі коні іржуть інакше. Це команчі...

Він ліг і припав вухом до землі. Минуло кілька секунд.

— Я так і знав,— ствердив він, підводячись,—це команчі. Тільки вони йдуть не по нашому сліду. Мені здається, що вони круженяють на одному місці.

— Ходімо далі,— запропонував Весела Вдача.—Ми виграли принаймні півгодини, а цього досить, щоб утекти від переслідування.

Поблизу протікав струмок, і трапери ввійшли в нього. Дійшовши середини потоку, вони, щоб зберегти капкани від вологи, загорнули їх у буйволячу шкіру і опустили під воду.