Навкруги панувала мертва тиша. З наближенням ночі в цьому урочистому безгомінні природа, здавалося, заглибилась сама в себе й тисячі невиразних звуків прерії танули в оманливому спокої.
Раптом собаки зробили стойку. Весела Вдача,— він ішов попереду,— уважно оглянувши все навкруги, відразу помітив небезпеку. За одним з великих кущів причаївся вартовий-команч. Випереджаючи свого супут-
ника й не даючи змоги втрутитись, юнак зробив блискавичний стрибок і вихором обрушився на індійця. Сторопілий команч, не встигнувши зчинити тривоги, мов підтятий, упав на землю й перекинувся на спину. Весела Вдача, наступивши йому коліном на груди, залізними руками схопив за горло, заткнув рота і зв’язав.
Готовий першої-ліпшої хвилини і прийти на допомогу своєму другові, Щире Серце спостерігав усе це, стоячи віддалік. Коли ж індієць перестав ворушитись, трапер спокійно пішов далі.
Незабаром за деревом блимнуло світло вогнища, й мисливці відчули запах смаженого м’яса. Миттю сховавшись за великий пробковий дуб, що ріс поблизу, вони повільно випросталися і, обхопивши руками вузлуватий стовбур, видерлися на дерево, аж до розлогого верховіття. Звідти вони, як на долоні, побачили стоянку команчів, що була від них не далі, як за двадцять кроків.
Індійцям і на думку не спадало, що ворог може бути так близько. Покладаючись на своїх вартових, вони безтурботно вечеряли, а ті, що вже попоїли, ліниво посмоктували люльки, сидячи біля вогнища. Обличчя більшості з них були розмальовані кіновар’ю та сажею. Цю розкраску різноманітили тільки білі смуги на щоках. За плечима у всіх висіли щити, луки та повні стріл сагайдаки, а долі біля декого лежали рушниці.