Горюючи-плачучи, iзвела голову, погляну — як-то округи мене сумно усе, а у вiкно вже свiтання синiє…

Очутилася я якось одразу, та й самiй менi чудно стало; чого се я такеньки i чим зажурилась? Хiба ж я не знала Катрi, що вона до свiту забарить? Та й яка б то дiвчина з кохання поспiхом дбала? I чи я ж сьогоднi всиротiла? Чи се тепер тiльки зубожiла?

Поглузувала я сама з себе та й вийшла Катрi назустрiч — за ворота. За ворiтьми я ще довгенько зотривала її, поки аж вона прибiгла весела.

— А що, надивилася? наговорилась?

— Все я йому сказала, все… як же я його кохаю, Химо! Господи великий! Як я його кохаю!

— А вiн же що говорив?

— Питав, чи дуже я його люблю… Вiн прийде завтра… Я його завтра дожидатиму…

З того часу стали вже вони щовечора зiходитись. Прилучилося менi, проводивши Катрю, того Чайченка зустрiчати. У недiлю або в свято яке iдемо удвiйзi з Катрею, немов погуляти ранком тихим, то й вгледжу, було, я Чайченка, — усе вiн наче смутний… та й спитала якось Катрi:

— А ви iз ним нiколи не сваритесь?

А вона менi:

— Що'тсе тобi бог дав, Химо! Отеє б iз ним сваритись!

— Та чого ж вiй наче невеселий ходить? — кажу.

— Такий завсiди, — заговорила, сама тут миттю впечалившись. — "Ти смутний? — питала я його. — Чого ж ти смутний?" А вiн менi: "На свiтi бiльш смутку, нiж радостi!" — "Що говориш, серце, та я як знаю, що ти мене любиш, я забула, який то смуток на свiтi живе!" — "Се, — каже, — се такеньки бог дає тiльки дiвчатам та пташкам спiвочим…" Такий вiн, такий, Химо! I говорить, i жалує смутно; а потому ще менi любiиiий, ще милiший…

Постерегла мати, що дiється щось, поспитала. Катря призналась матусi. А мати головою журливо похитала: