Після школи, після класів - опинитися серед такого роздолля… Це той степ, де людина з ґирлиґою ще недавно була як цар, де елеватор, що видніє на обрії, здається зовсім близько, хоч до нього пішки два дні ходьби; це край рівнин неосяжних, де природа розмахнулася широко, щедро, з океанським розмахом… Зелені вали посадок. Темні далекі скирти, що, мов голови китів, протягом дня виринатимуть з океану марева. Чабан з отарою на смузі неба… А далі на північ - хліба й хліба, смагляві густі пшениці, що навіть юне десятикласницьке око радують своїм повноколоссям.

Понад двадцять тисяч гектарів землі в однім господарстві, тридцять тисяч тонкорунних овець бродять отарами по степових відділках - такі тут масштаби, такі простори. Буває, влітку дощ над одним відділком пройде, а над другим його в той день і не бачили, тільки дітвора пострибає на шляху по пилюці, погаласує до неба: “Дощику-накрапайчику, накрапай, накрапай!…” Колись би тут могло розміститися ціле князівство, а зараз це все одне трудове чабансько-хліборобське господарство, і керують ним такі, як Віталієва мати - депутатка й голова робіткому, та вічно заклопотані керуючі відділками, та гроза їхній - директор радгоспу Пахом Хрисантович, сухарюватий, хворий на виразку шлунка чоловічок, що і вдень сидить у своєму кабінеті при світлі лампи, як Діоген у бочці, бо вікна йому знадвору затуляє зеленими лапами листатий веселий виноград. На стіні в директора карта радгоспних земель, що витягнулись чоботом на десятки кілометрів від моря в глибину материка, і коли Пахом Хрисантович показує приїжджому цей чобіт на карті, то не забуває додати:

- Бачите, ми формою, як Італія.

Італія не Італія, а простір такий, що співати хочеться, і пісня сама собою схоплюється над десятикласкицьким грузовиком.