А друзів їхніх цікавило інше.

- Чи довго він тут стоятиме, Василю Карповичу?

- І що він робитиме, Василю Карповичу?

- А який на ньому екіпаж?

- Крейсер то чи есмінець?

Василь Карпович знизував плечима. Про судно, про наміри того судна він знав не більше, ніж його учні. Стояли всі гуртиком, до різі в очах, вглядалися в те морське дивовисько, марно намагаючись розпізнати що-небудь з того, що було приховано від них відстанню.

- Може, там і сигналіст стоїть,- пускався в здогади Кузьма,- та сигнали на берег передає азбукою Морзе? Але хіба ж його звідси розгледиш?

При згадці про азбуку Морзе вуха одного з хлопців почервоніли. І від однієї дівчини це не приховалось: вона прикусила губу, щоб не розсміятись…

- Ну, друзі, час додому, час! - нагадав Василь Карпович і, ковзаючись по траві, по сріблястій нехворощі, першим став спускатись з Кургана.

- Тільки тут під ноги дивіться,- попереджав він своїх вихованців.- Бо тут усе може бути - акт про безпеку наших полів ще й досі не підписано. Мінери були, різні комісії, а заактувати поки що ніхто не зважився.

Тривожна засторога вчителя мимоволі торкнулася душі кожного, всі одразу помітили, що могила підозріло порита якимись ровами, рови вже позаростали травою - то, видно, були солдатські окопи та траншеї, бо тут, на цьому кургані, під час війни нібито стояла зенітна батарея… Земля в таких місцях і справді могла таїти в собі міни чи й бомби, начинені смертоносною вибухівкою. Полином поросла могила, вівсюгом та сивою нехворощю, вітерець обдуває траву, і вона блищить, тече, як вода… І хоч, крім Василя Карповича, ніхто з них війни не зазнав, відома вона їм тільки з переказів та кінофільмів, але тут раптом почали спадати на думку різні нещасні випадки з радгоспними дітьми, що їх багато калічилося після війни у полях… Згадалось, що один учитель їхньої школи, молодий фронтовик, в перші роки після війни загинув отак у степу, рятуючи школярів, відкидаючи міну від них.