- Та худоба ж камки не їсть! - здивувався син.- Вогонь і той її не бере. Бензином, бувало, обіллємо, бензин обгорить, а камка вся ціла…

- Отож такий “новатор”… Ну, я на глум не пішов, не став дурну їхню камку збирати… Зовсім хотів уже був кинути чабанування та перебратися жити на Центральну, заніс був і ґирлиґу директорові в кабінет: кому передати, кажіть? Та тільки нікому й передати, бо не густо тепер вас, охочих до чабанування. Молоді? Вони начабанують! Йому аби верхи на велосипеді отару завертати! На кожній руці в цього по годиннику, один спішить, другий відстає, так він поглядає на той, що спішить, по ньому пасе… А ми ж не вічні. Нас не стане, кому оцю,- батько аж сердито пристукнув об землю ґирлиґою,- кому її передати?

- То, може, мені? - посміхається син на батьківську мову.

Старий пильно дивиться на нього, на його кашкет.

- Ні, ти - літай.

І після мовчанки знов:

- Тобі - літати.

Неквапом рушають вони до своєї чабанської оселі, рівно, обопліч ступають по цій твердій забучавленій землі, де льотчик ще, здається, недавно бігав чабанчуком. Рідна сива земля чабанська… Дикі коні гасали по ній із правіку… Чумацькі мажари з кримською білою сіллю важко рухалися по ній… Мітлиця під ногами тече, тонконіг, типчак. Нема тут боліт, нема мерзлоти, твердь цілинна, спресована віками… Така твердь, що могли б звідси й міжпланетні кораблі стартувати.

Осторонь кошар, на белебні, височить кущик тополь, біліють чабанські будиночки; там уже біганина, метушаться жінки-чабанки, пір'я летить аж у степ, і чути дзвінкий, дівочий, безтямно-радісний крик:

- Ура! Петрусь приїхав!