Поки вона в солодкому забутті втішалася музикою, у ній ожив, немов завдяки чарам, цілий букет спогадів; вони ніби самі собою змінювали один одного, були всі на диво виразні, незвичайні й важливі. Власне життя раптом здалося Мод таємничим, глибоким і багатим. Вона бачила перед собою риси старенької матері, зігріті рідним, живим теплом і добротою, але відчувала не смуток, а лише радість і невимовну любов. Так ніби мати була ще жива. Водночас перед зором Мод постав краєвид у Беркшірі, де вона малою дівчинкою часто каталася на велосипеді. Але тепер цей краєвид повивала загадкова краса й небачене сяйво. Мод згадала Хоббі, і ту ж мить перед її очима з'явилася дівоча кімната, повна книжок. Побачила Мод і себе — вона сиділа за роялем і грала вправи. Та відразу після цього знову зринув образ Хоббі. Він сидів поруч неї на лавці край тенісного майданчика, на який уже впали сутінки, і виднілися лише білі лінії кортів. Хоббі закинув ногу на ногу, поплескував ракеткою по носку свого білого черевика і про щось розповідав. Мод бачила себе, бачила, як вона всміхається, слухаючи безглузду балаканину закоханого Хоббі. Та потім бадьорий, пустотливий, трохи насмішкуватий пасаж розвіяв образ Хоббі й викликав у її пам'яті спогад про той веселий пікнік, на якому вона вперше зустріла Мака. Мод саме гостювала в Буффало у Ліндлеїв. Було літо. У лісі стояли дві машини, а всього їх приїхало душ двадцять — чоловіків, жінок, дівчат. Мод виразно бачила кожне обличчя. День видався спекотний, чоловіки поскидали піджаки, земля під ногами аж пашіла. Вирішили зварити чай, і Ліндлей вигукнув: «Маку, чи не розпалили б ви вогнище?» А той відповів: «All right!»