— Оце, — показав Трейвіс рукою, — джунглі за шістдесят мільйонів дві тисячі п’ятдесят років до президента Кейта.

Він вказав на металеву стежинку, прокреслену крізь зелені хащі, що струменіла понад тягучою трясовиною, серед велетенської папороті й пальм.

— А це — Стежина, — показав він, — зумисне прокладена для нас «Часовим Сафарі».

Її підвішено на висоті шість дюймів над землею. Вона не торкається ані травинки, ані квітки, ані деревця. Зроблено її з антиґравітаційного металу. Її мета — не дати вам за жодних обставин дотикнутися до цього минулого світу. Залишайтеся на Стежині. Не сходьте з неї. Повторюю, не сходьте з неї. Що б не трапилось! Якщо зійдете зі Стежини, вас оштрафують. І не стріляйте в жодну тварину, поки ми не скажемо.

— Чому? — спитав Екельс.

Вони сиділи в доісторичних хащах. Здалеку вітер приносив пташині зойки, запах смоли, старого солоного моря, вологої трави, квітів кольору крові.

— Ми боїмося змінити майбутнє. Ми не належимо до цього минулого. Уряд не в захваті від того, що ми тут робимо. Ми маємо платити великі хабарі за цей привілей. Машина часу — це вимогливий бізнес. Випадково вбивши якусь важливу тварину, пташеня, таргана, навіть квітку, можна зруйнувати важливий ланцюг у розвитку видів.

— Незрозуміло, — сказав Екельс.

— Гаразд, — вів своє Трейвіс, — скажімо, випадково ви вбиваєте одну мишу. Це означає, що ви також вбиваєте всіх нащадків цієї окремої миші, так?

— Авжеж.

— І всіх нащадків нащадків нащадків цієї миші! Однією ступою ноги ви знищуєте спочатку одну мишу, потім десяток, потім тисячу, мільйон, врешті мільярд можливих мишей!

— Ну то знищую, — сказав Екельс. — То й що?

— То й що? — стиха форкнув Трейвіс. — Гаразд, а що скажете про лисицю, яка повинна їсти цих мишей, щоб вижити? Якщо вона не з’їсть десяток мишей, вона здохне.