Останні слова він так гаркнув, що вбігла перелякана медсестра, і не допомогли ніякі благання. Уже біля порога Сашко обернувся.

— А знаєш, хто тебе витяг з того пекла? Оте дівча, почуло вибух і примчало…

Далі я не розчув, розгнівана сестра зачинила двері.

Он як! Значить, це Тіна… Як я не силкувався уявити її собі, нічого не виходило. Пригадувалося щось тоненьке, гнучке, як лозинка, а ще хлоп’яча зачіска. Я впіймав себе на думці, що мені хочеться побачити Тіну, і почервонів, хоч в палаті нікого й не було.

…Ці рядки я пишу ще в лікарні. Бинти вже зняли, та про виписку лікар не хоче й говорити. Щовечора прибігає Сашко, і ми сперечаємось до хрипоти, аж поки йому делікатно не вказують на двері. Приходив і Кайдаш. Нашого “професора” я ледве впізнав — він ніби помолодшав: зморшки на лобі розгладилися, чисто виголений, підстрижений, одяг напрасований. Та найбільше мене вразило, що від Кайдаша пахло не кислотами, а одеколоном.

— Інка, нарешті, зважилася, — шепнув Сашко. — Второпав?

— Бреши, — не повірив я. — Щоб Інка сама… Та ніколи!

— Що ви там шепочетесь? — поцікавився Кайдаш.

Сашко прикинувся заклопотаним.

— Та це… сперечаємось. Я кажу, що якби в альбіті окиси натрію замінити окисами берилію, був би чистісінької води смарагд. Як ви гадаєте, це можливо?

Довірливий Кайдаш одразу ж поліз у пастку і терпляче пояснив нам те, що ми й без нього добре знали. Перед тим, як попрощатися, Кайдаш сказав:

— Завтра в Ущелину синіх туманів їде комплексна експедиція Академії. Я одержав телеграму з проханням відрядити двох-трьох чоловік на поміч. Йому ось пощастило, а ти… Дуже жаль, але нічого не вдієш. Хоч тобі, Сергію, певно, й свербить якомога швидше зазирнути таємниці в душу. Хіба не так?..